Знов весна. Знов той оживляючий весняний запах, ті самі лагідні подуви вітру, що зворушують воздух, будять до житя, що спочивало в глубокім снї. Знов міняють ся ясні тихі ночи, несказано, упоюючо красні, як колись. Все, все як колись! Фіялки дрібнесенькі, любимцї мої, цвитуть, лїси соснові, березові розвивають ся, зеленїють пишною зеленю! Зазулї гомонять лїсами, кують, проча пташня розщибає ся; а серце в грудях розходить ся з самої роскоши. Я сама вештаю ся день в день по лїсах, мов та справдїшна русалка, з розпаленими щоками, з сьміхом на устах, з щастєм в очах! Здорова, міцна я, поринаю в гущавину, шукаю дороги, сьмію ся!…
Сонце всюди.
Повно єго всюди. Гарно, прегарно жити!
Я довго не вписувала нїчого. Не було що й записувати. Житє однакове в великім і в малім розмірі. Маю богато надїї, що одержу яке місце. Про мою тайну знає лише панна Мария; она годить ся з моїм поступованєм і додає менї відваги. Орядин пробуває на селї; поїхав дїйсно тодї на село, коли я єго бачила. Панна Мария журить ся ним, бо не знає, що він задумує почати. Часом говорить, що покине науку і піде жити в народ; нераз каже, що втомлений і хоче спічнути; иньшим разом знов, що буде ще бачити, що становиско не робить „чоловіка“, що тепер стілько глупоти у всїм і всюди…
„Що він вважає глупотою?“ питала я.
„Я не знаю“.
„Так не говорив він давнїйше, панно Мариє!“
