вим визиранєм, вдарила люто крилами і відлетїла. На дорозї було пусто і лиш тілько один віз котив ся по нїй. В менї забило ся лячно серце; на возї сидїв Орядин. На козлї коло візника лежав куферок подорожний. Отже він від'їзджав. Куди? по що? з якої причини? Все те міняло ся блискавкою в моїй голові і менї стало жаль. Тимчасом він переїзджав по-при дім і, побачивши мене, поздоровив. Трохи згодом стало на дорозї знов глухо і пусто.
Куди він поїхав, за чим? думала я неустанно занепокоєна. Я мов почула гризоту совісти, що судила нераз єго острійше. Бог знає, що в него на умі! Чому я не любила єго тепер так, як перший раз, чому не упоювала ся ним так, як перше? В нїм є щось, він інтелїґентний, бистроумний і гарний! Ох, яка примховата я вдала ся! Не дурно і тїтка казала. Понуро впялив ся мій погляд в хатину, що стояла напротив нашого дому. Вітер змітав неустанно сьвіжий снїг з єї даху, підносив свавільно якийсь старий червоний обрус на плотї розвішений, і якусь дитячу сорочку… Під шопкою лежала ялинка, призначена на різдвяне деревце. За кілька день Різдво. Радістні днї для цїлого сьвіта…
Менї сумно, понуро. Я неспокійна. Передо мною лежить стілько борби! Менї не ладитись до радістних сьвят, але до бою, до гіркого бурливого бою. Та нехай! Я не піддам ся, я хочу бути щасливою!
Але що з ним? Може поїхав на село? Панна Мария споминала недавно, що він носить ся з думкою їхати туди. Згадував також, що покинув би студиї і пішов ґаздувати…
