цїлком тихо; — і зараз другого дня маємо „ми“ (ха-ха!) від'їхати. Я стояла підчас тої наради сперта о стїну і слїдила за розмовою. З їх думками я не годила ся; я відчувала, що не стану єго жінкою. І я не стану нею! Нехай дїє ся, що хоче, але житя свого не запропащу. Я хочу жити, але не так, щоби лише по сьвіту волочити ся! Ось що я рішила ся вчинити. До часу вінчаня винайду собі яке місце, значить: піду десь за товаришку, а відтак відмовлю Льорденови. А коли не найду місця… нї, про се не хочу й думати, се не можливо! Ах, але тут дома також годї оставати ся! Впрочім я не дам ся дальше гнобити!
Я сидїла при вікнї і читала Флямаріона „Бог в природї.“ Нинї читала я лїниво. Проміж гарні, щирі думки автора вмішували ся мої приватні думки. Я думала над своїм рішенєм, наймити ся за товаришку, над характером такого „становиска“ в порівнаню до моєї аж до хоробливости гордої, чутливої натури, над занятєм такої „товаришки“, далї над моєю „ріднею“, над Льорденом, над Орядином…
На дворі непогода.
Великий пластовець лїтає в острім вітрі, бє горстками об віконні шиби, мчить ся то в один то в другий бік, а вкінци укладає ся білїсеньким покривалом всюди. Цїлі громади кавок злїтають ся звідкись, кружать то над одним то другим деревом; сїдаючи, чорнїють на оснїженім гіллю мов малі демони і колишуть ся недбало. Маленькі їх острі очи аж іскрять ся з близька. Одна усїла близько мого вікна, звернула свою чорно-синю головку до него і мов уражена моїм цїка-
