наміг ся сам о правдї переконати ся і засунув менї перстень сам на палець! Гу, як я бояла ся єго дотику! Як не люблю єго рук! Довгі такі, нїжно виплекані, потроха дрожачі — цїлком такі як він, як кігтї які!… Коли увійду до хати, то слїдить все мовчки поглядом за мною; підкручуючи вуса, водить очима то сюди то туди. Ох!
Тїтка каже: говорив їй, що дуже мене любить і що дуже гордий на свій вибір, що єго товариші будуть цїлком „зафраповані“, побачивши в него таку красу, і що він мов помолоднїв…
Се неправда, що я єго суджена! Не може бути правдою; я освободжу ся від него! Ах! що нема нїкого, хто би за мною вступив ся! Як би бабуня жила!… Бабусенько ти моя золота, щира, вірна, поглянь, що зо мною дїє ся! Глянь, чия маю бути, і на що ти мене викохала! Ти називала мене своїм ангелом. Пригадуєш собі? Вечерами, коли ми клали ся на спочинок, ти оповідала, що дївчата мають бути чисті, як цьвіт лелїї, встидливі мов голуби. Тодї ти називала мене своїм ангелом і лелїєю!…
Видиш ти тепер свою лелїю? Видиш, хто має єї зірвати? Або чи хто перед нею стане і заслонить єї білу одїж перед брудними замахами!… Дивись, бабусенько… дивись!
Я не хочу довше над своїм житєм поетизувати.
Льорден від'їхав. Він прибув, щоби умовити ся, коли ладити весїлє. Оно має відбути ся підчас вакаций, отже за чотири-пять місяцїв,
