Я мовчала. Не знала, що сказати. Чула тілько в очах сльози і велике пригнобленє так, що ледви волїкла за собою ноги.
Він підійшов наново.
„Таж я вам уже раз казала, тепер казала!“ говорила я, не зводячи неспокійного погляду з него, щоби не скористав з тої хвилї.
„Я люблю соромливість“, сказав він, „она украшає женщину мов вінок з білого цьвіту, однак все має свої границї. Я знаю, що роблю, в мене суть на те права!“
„Нї!“ відповіла я филюючим упрямим голосом.
„Нї! Ха-ха!“
„Нї! Ті права не годять ся з моїм серцем!“
„Так? Гай, гай! бач, як розфільозовувала ся! Впрочім нехай буде тепер твоя воля. Я знаю людску натуру; ти дикун, моя красуне… на часок, ха-ха, на часок!“
О, Боже мій!…
І я єго просила, щоби не чинив більше того, не цїлував мене нїколи. Нїколи, коли я того не схочу. Я того не можу знести, нїяким чином, нї за що в сьвітї! Чи він того не розуміє?
Нї, він того не розумів!
Я цїлком прибита. Така стрівожена, що трохи не скричу в голос, коли почую єго за собою. А він собі з того жарти строїть, стаючи коло мене нечайно, або сїдаючи близько коло мене. Тїтка і Лєна сьміють ся на цїле горло з мого страху, особливо тїтка, аж за боки бере ся. А я не знаю, що в тім є сьмішного… Також накинув ся на мене, для чого не ношу єго перстеня. Сказала я єму, що за великий. Тодї він
