щось, що мене приковує, і я знаю: се тота сила, що не дала єму потонути в вирі бруду.
Се дїяло ся нинї з ранку.
Я ходила в город годувати кріликів. В своїх білих кожушках они ледви замітні на снїгу, і лиш їх червоні лагідні оченята сьвідчать, що се они! Мене знають добре. Дрібні, малесенькі, прискакують безшелестно до мене, утирають свої мохнаті борідки о мої руки — я їх люблю…
Сеї ночи упав знов сьвіжий снїг. Уклав ся на гіллю дерев, на всїм немов надиханий. Величезні, дорогі мої гори Карпати, зі своїми біло поприбираними лїсами блестїли сріблисто проти сонця, а над всїм тим миготїло ясне, майже прозоро-синє небо…
Навкруги тихо, урочисто, саме так, як би все на час здержало віддих і ждало на щось сьвяте. В таких хвилях молю ся. Не словами, але серцем, душею молю ся. Бажаю, щоби сьвітлом переняла ся й моя душа, щоби істнуюча краса наповнила і моє серце, щоби стало чисте, прозоре, мов та імла, що десь-не-десь звисає ще над деревами!
Так молилась я, а в пять мінут пізнїйше перервав несамовитий звук дзвінків санок то урочисте ожиданє і я опинила ся перед Льорденом…
|
|
„Оставте мене, оставте мене!“ просила я стрівожена, коли ми остали ся по раз другий самі, і він мене хотїв цїлувати.
„Чи таке поведенє пристоїть судженій?“ спитав він, усьміхаючись на-силу.
