(Знов пізнїйше).
Я вже знаю, що я єму не цїлком байдужа, хоть маю також то переконанє, що забув би мене знов скоро. Але я? Чим він менї? Сама не знаю відповіди. І люблю і не люблю, і притягає і відпихає мене, і жаль менї єго і засуджую єго, а одного таки не можу забути, іменно того, що він син того самого народа, котрого вірною донькою єсьм я…
Нераз говорить з огнем, пориваючо про яку небудь справу, зараз „отвирає“ кождому очи, а коли спитаєш єго пів години пізнїйше про те саме, видивить ся на тебе, усьміхне ся зневажливо, і скаже: „Не маєте над чим иньшим думати?“ або: „Хто би собі над тим голову ломив! З того не будете жити!…“ Се мене відпихає від него, оно показує в нїм отупінє для тонших ідей. Чи він давнїйше не був таким, чи може я того не розуміла, чи таким зробила єго борба о бит? О, хто би менї обяснив се! Тепер і не замічаю в него давної тонкости в чутю; она є у чистих натур без ріжницї, у мужчин і женщин, особливо у поетичних натур. Але проте все є в нїм
