Се мало мене вколоти, (оно й вкололо) а єму справити якусь приємність.
„Дайте менї щось оживляюче до думаня, Орядин, щось, що пригадувало би лїсний воздух, щось ясне, соняшне!“ просила я єго з-тиха.
„Від мене жадаєте ви сего?“ питав він роздражнено. „До того я не здатний!“ І він замовк нагло, а тимчасом якийсь нервовий вигляд опанував єго лице.
„До чого ви здатні?“ спитала я.
Він розсьміяв ся так, що я, не надїючи ся сьміху, прокинула ся.
„Ви сьмієте ся з мене, Орядин?“ спитала я, впяливши в него уважно очи.
„Знаєте, що?“ сказав, не зважаючи на моє питанє. „Я веду також з собою борбу, яку? скажу колись пізнїйще, а поки-що дайте лїпше менї щось оживляюче до думаня!“
„Ну, коли так, то я скажу вам отсе: Ідїть своєю дорогою, і не дбайте о загал, коли маєте на оцї гарну цїль!“
„Я йшов уже раз своєю дорогою; се знаєте вже.“
„І то було зле?“
„О стілько зле, що не добив ся нею до цїли.“
„Се не може бути! Ідїть лиш витревало далї: сильна воля поборе все.“
„Я хотїв би той дар мати, що ви, а то дар: одушевляти ся, Наталко!“
„І у вас він є!“
„Ну, я сего не знаю.“
„Я знаю, Орядин. О, я вірю в вас! не знаю, яка ваша борба, але не спроневіряйтесь нїколи тому, що давало вам доси відвагу і пра-
