„Се не вигладило нерівностий між мною а Льорденом. Тут стоїть сьвіт мовчки.“
„Щоби сьвіт не стояв мовчки, залежить від вас!“ відповів він.
„Від мене?… Так, се правда, оно залежить дїйсно і від мене; се є власне те, чим я хвилями мучу ся і „давлю ся“, але через те я може також переконую ся о своїй силї!…“
„Я вас не розумію!“
„Зрозумієте колись! Впрочім, прошу вас дуже, не згадуйте менї єго. Тогди нї, коли думаю собі щось цїлком, цїлком иньшого. Не гнївайтесь, але не робіть сего нїколи!“
Я просила єго живими, майже переляканими очима, а він, усьміхнувшись іронїчно, глянув на мене. „Се не згоджує ся з тим, що ви казали колись ту; а іменно, що любите борбу!“ сказав.
„Я люблю борбу; люблю, люблю! Ви мене не знаєте!“
„Може й дїйсно не знаю.“ І він схилив знов голову в долонї і задумав ся також над Бог знає чим…
|
|
Я була зворушена, роздражнена. Була би плакала, але не з жалю. З нетерпеливости. І він мене гнївав. З кождого єго слова визирав завсїгди якийсь „хосен“, щось „розумне“, якась „користь“… Се мене болить.
„Над чим ви думаєте, Орядин?…“ звернулась я вкінци до него, щоб не сидїти мовчки.
„О, мої думки не інтересні!“ відповів він. „Я звичайна натура, а ті справляють ся скоро з собою. Я йду завсїгди найкоротшою дорогою, то й гадки мої буденні.“
