„Зводять до купи! кажете Наталко. Мов би вперед не любили ся і аж потім побирали ся.“
„Мов би не любили ся нїколи, пане Орядин, а проте женили ся! або любили ся, а не женили ся. Впрочім“ додала я по короткій задумі, „не знаю, чи любов конечна до супружества, значить то чувство, що н. пр. я уважаю любовю. Оно щось иньше від привязаня.“
„Так на вашу думку що таке любов?“
Ну, на мою думку — се прегарне нїжне миготїнє, котре істнує в цїлій своїй повнотї доти, доки єго не заявить ся словом. Опісля оно блїднїє і никне. Властивий характер того чувства, се якась „мотильковатість“ або той блеск сонця, що не є всюди, а й годї єго здержати, що миготить крізь всї нерви в деяких хвилях, в пишних прегарних хвилях, Орядин, а опісля зникне і чоловік пригадує єї собі мов запах якого цьвіту. Чи можна то ставити на рівнї з тим неповоротним, пересиченим чувством, що зве ся в першім лїпшім супружестві також любовю? Скажіть самі! Але нї; лучше я скажу вам сама один доказ: Моя тїтка запевняла мене дуже часто, що не знала нїколи, що се таке „любов“; і я вірю їй, що она не любила нїколи; по просту в неї нерви за грубі до такої тонкої гри — а проте она жиє з вуйком дуже добре! Що се таке?… Чи се любов така, як я кажу, чи привязанє? Чи не виходить тут на моє?“
„Ви починили в остатнїх двох роках дуже глубокі психольоґічні студиї“ відповів він з легкою іронїєю. „Се мабуть і вигладило нерівности між вами а професором Льорденом!“
