вають за механїчно і притім не можуть замітити нїякої акциї. З такими людьми поважно сперечати ся, просто нема потреби і шкода заходу…“[1] Вірите тепер?“
„Ах, в то вірив я завсїгди!“ відповів він живо. „Я лиш специяльно у вас думав найти щось иньше. Впрочім я вам перебив; менї здає ся, що ви хотїли щось сказати.“
„Хотїла!“ говорила я дальше „в мене не було житя з „подїями“. Я лиш читала, думала, а опісля заручила ся. Однак тепер, тепер, коли я то вчинила, будить ся Бог знає що в менї, перемагає мене. Я відчуваю то так, як відчуває ся приплив филь, що мають в слїдуючій хвилї збити ся над головою. Я давлю ся тим припливом!“
„Ви потребуєте богато соняшного блеску і барв!“
„Ах і простору, Орядин, чи так званої свободи. Инакше обтовчу ся о всї ті буденні чесноти!“
„В тім я вас розумію“, відповів він, „однак в тім нї, що ви заручили ся!“
Я усьміхнула ся роздражняючим усьміхом.
„Чому й менї не бути судженою? Се прецїнь також щось, що годить ся „з житєм внїшним“, щось людске. Се удосконалює жінку.“
„Але без любови?!“
„Не впадайте в романтизм, пане Орядин! Любити а віддавати ся се щось зовсїм відмінне; сьмішно, що зводять завсїгди одно з другим до купи. Н. пр. і ви, що звете антипатию і симпатию дурницями!“
- ↑ Abhandlungen über die Fabel — Лєссінґа.
