Він поглянув на мене. Погляд той був спокійно допитливий, поважний.
„Крізь ваші думки і почутя віє також той так званий „подих будуччини“, се поринанє в себе, що відвертає від внїшного сьвіта. Оно має щось в собі, я того не перечу, але думаю, оно не має будуччини. Чоловік належить до сьвіта внїшного, він звязаний з ним тисячними нитками і тому нехай поринає в него! У вас справдїшний дар до аналїзи. Я виджу, що ви дуже змінили ся. Коли-б я меньше-більше не знав, як ви жили, то спитав би в вас: Як жили ви з тої пори до тепер?“
„Чи можна оставатись однаковим?“ спитала я, мов засоромлена єго доганою, хоч не просто на мене виміреною.
„В головних зарисах — можна.“
„В мене не було житя з подїями“, сказала я.
„Ах, в то я не вірю“, відповів він з якоюсь нетерпеливостию.
„В буденнім змислї слова, пане Орядин!“
„Але-ж ви мусїли щось переживати, якісь подїї, або щось подібне. Бачите, я не вірю в так зване житє „без подїй“, особливо коли наслїдки доказують що иньше!“
„Отже і ви не вірите?“ відповіла я з мимовільним відтїнком гіркости. „Знаєте, менї саме тепер приходить один цитат з Лєссінґа на думку: „Они не находять в жадній траґедиї подїй, хиба там, де поклонник дївчини паде їй в ноги і т. п. Ім то нїколи не хоче подобати ся, що всяка душевна борба, всякі наслїдки ріжних думок, котрі себе посполу усувають — се також акция; мабуть тому, що они думають і відчу-
