„Прецїнь людска воля не є нїколи цїлком свобідна!“
„Чей так зле не є!“ замітила я, усьміхаючись глумливо.
„Чому нї? Унаслїдженє само назначує характер.“ І з тим замовк. Я також замовкла, але трохи згодом сказала: „Те, що ви кажете, я властиво знаю, але я не дуже хотїла би тому піддавати ся; оно поправдї сумно…“
„Що?“ спитав він. „Що і найгордїйші дерева мають своє корінє в земли — се сумно?“
„О, нї, але що ми так часто в своїй немочи вимавляємо ся саме тим. Впрочім я думаю, що про те все суть люди з визначними характерами, котрі мають вплив і мимо окружаючих їх сил; але для таких істот не можуть істнувати права.“
„Отже видите, чого вам журити ся?“
„Я не журю ся!“ відповіла я, усьміхаючись… „Я лиш думаю. Що иньше остає ся менї? Сего не може менї нїхто відобрати!“
Він знов здвигнув плечима і дивив ся в безнадїйнім ожиданю вперед себе.
Я мовчала довший час, а відтак почала пів-голосом майже несьміло: „Орядин? Чи все треба приписувати обставинам? Скажіть!“
„Які-ж ви чудні!“
„Я хотїла би мати якесь вдоволенє. Як би ви знали, як то тяжко, коли н. пр. думки блукають і не находять нїчого; блукають в чімсь неяснім, великім, ведені більше чутєм; ах, я того не можу сформулувати! Аж ненавиджу себе нераз за то; себе і старинний звичай той, що зве ся житєм. Чому оно не подасть менї нїчого такого, в чім би моя душа могла роскошувати?“
