тих. Я думаю, що так успособлені єства не мають жадної будучности. Они подобають на арфи еольскі, що грають лиш тодї, коли вітер порушить їх струни, а й тодї грають сумно. Над тим я не думаю саме тепер перший раз. Над тим думаю я частїйше і звичайно настроюють мене такі гадки сумно!“
„То не гадайте об тім!“
„А ви не думаєте нїколи над чимсь подібним?“
„Я держу мої думки кріпко в границях“, відповів він. „Значить, не хочу розуміти душі загалу. Що з того за хосен? Хиба сумовитий настрій!“
„А я віддаю ся таким думкам цїлою душею…“
На те він не сказав нїчого.
Мене обняла гірка нетерпеливість, подібна до лютости. Чи був се також наклін до терпіня, до туги, що жив у менї, тяжив так дуже в душі? Нагинав нераз до долу, давив! Коли-б істнувало щось певне, щось, у що можна би вірити, як у поворот весни, щось величне, свобідне!… Коли-б щось таке істнувало в чоловіцї!
Я сказала єму, що думала.
„Чогось такого нема в чоловіцї!“ відповів він на-пів сумно, на-пів насьмішливо, підперши голову мов в задумі рукою. „Думанє, відчуванє а і все проче подібне — се чисто материяльна процедура і відорвати ся душею від умов свого внїшного бутя чоловікови годї; ми не повинні забувати, що в великій части ми раби своїх вроджених склонностий.“
„Я не хочу в то вірити.“
Він здвигнув плечима.
