„Нї, в сїй хвилї нї!“ відповіла я усьміхаючись слабо. „Тепер застановлялась я знов над тим, що є люди такі, як нациї. Властиво, що характери поодиноких людий суть анальоґічні характерам поодиноких наций. Не правда-ж? Так на пр. суть характери, по котрих можна з певностию надїятись, що сповнять сей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Суть переняті якоюсь красою, що остає ся завсїгди і в ріжних випадках сьвіжою і є свобідна від всїх буденних додатків. Такі суть і нациї. А противно суть знов натури, обдарені богато, але напоєні наскрізь смутком. Змагають до всего, але не здобувають нїчого. Їх істота перенята наклоном до терпіня і туги, мов ростина до соняшного тепла. Я власне думала“, говорила я далї, підчас коли він уважно слухав, „що ненавиджу сей тон вічної туги, так як ненавиджу н. пр. одностайний тужливо-хорий усьміх на блїдім лицю нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мельодия, що дзвенить в нашій душі а котру ми так добре розуміємо, заколисала всї наші сили до немочі. Чи не так? Ах!“ докінчила я гірко, „се правда, я також донька україньско-руского народу!“
„Ви-ж казали, що любите борбу!“ обізвав ся він.
„Люблю, але скажіть, чи ви вірите в відродженє таких характерів або народів?“
„Чому нї? Але они потребували би, щоб хтось посторонний їх рушив?“
„Посторонний?“ повторила я сумно. „В тім і лихо, що они не мають в собі того імпульсу; що мусять тих „порушень“ дізнавати аж від дру-
