„Справдї. Чому дивитесь так на мене чудно?“ спитав. „Се великий фактор в людскім житю, вірте менї! Все проче маловажне: значить, тому маловажне, що без того можна обійти ся, можна єго побороти…“
„Орядин, що на вашу думку маловажне?“
„Ну, так звані симпатиї і антипатиї!“.
„Ви поборювали би в собі щось подібне, н. пр. симпатию?“ спитала я, не звертаючи очий від него.
Він усьміхнув ся зневажливо: „Чи ви не вірите в мої сили вже зовсїм?“ спитав.
„О, я вірю!“ сказала я, тепер навіть з пересьвідченєм. „Я лиш хотїла би знати, чи ви поборювали-б також се „маловажне“ задля хісна?“
„Ви просто дитинні, коли таке питаєте ся“, відповів він. „Впрочім нинї я не можу сего знати, але менї здає ся, що коли-б я лиш хотїв, то міг би побороти…“
„Я лиш то хотїла знати!“ відповіла я сухо і відвернула ся знов до образу. А він не говорив більше нїчого. Крутив неустанно вуса і глядїв кудись безмовно вікном.
В годину пізнїйше зайшов за мною до сальону, де я прислухувала ся сьпіву Зонї з молодим єї поклонником і сидїла, потонувши в чудних думках. Усївши мовчки коло мене поруч софи, справляв свій годинник.
„Над чим ви думаєте?“ спитав по якімсь часї.
„От думаю!“
„Н. пр. над чим?“ домагав ся він. „Може над своєю будуччиною?“ (Менї причула ся іронїя в єго голосї).
