Я придивляла ся одному великому олїйному образови з намальованим нічним краєвидом, котрий викликував уже часто мій подив, і чинилась, що не дочувала єго слів.
„Скажіть що!“ вирвалось нараз нетерпеливо з єго уст.
Я скинула на него оком.
„Знов мене жалуєте?“ спитала я. „Мене тепер всяке співчутє лише болить.“
„Скажіть лїпше: обиджає!“ спалахнув він. „Льордена чутя не обиджають вас!“
Я здвигнула байдуже плечима.
„Єго чутя менї цїлком байдужі; впрочім я не можу за се на него гнївати ся, що він вибрав собі мене за жінку“, відповіла я. „Єго цїла провина може лиш та, що не любить мене такою любовю, якою любив би мене може хто другий, однак чи люблю я може єго? Чи може обиджає мене тим, що дає менї нагоду, подякувати за ласкавий хлїб, а мати свій? Ми лиш за товар міняємо ся. Моя праця, хоть і без ясного характеру, про те все не меньше цїнна, як єго хлїб. Я і в єго хатї буду від ранка до вечера працювати; знаю все, що мене жде!“
„Але-ж ви танете!“ закинув він.
„То, то лиш так…“ відповіла я. „У мене стілько думок, то они нищуть мене і гноблять поки-що.“
„Як?“
„О нїчо, нїчо…“
„Коли-б я мав то пересьвідченє, що ви станете хоть материяльно пишно, то ще помирив би ся з тим.“
„Справдї?“
