єму щось хибує, або лучше сказати: то „щось“ виступає в нїм слабше, як давнїйше, щось, що я у всїх людий люблю і що мене так сильно привязало до него. Якась тонкість, чи чистота…
(Пізнїйше).
Супроти мене він нераз аж покірний і менї здає ся, що та покора обгортає єго мимовільно; каже, що таки поважає мене дуже глубоко, хоч споминав про мене майже легковажно (тодї, як відбула ся „буча“). А мене болить, коли він корить ся хоть би і мимовільно. Ненавиджу се чувство, а тодї, коли корить ся, ненавиджу й єго.
(Знов пізнїйше).
Думаю, думаю, думаю і не видумую нїчого. Він не вдоволяє, анї не успокоює, анї не ситить мене. Я в чуднім, чуднім настрою. Менї так тїсно, так сумно і нї в чім не можу найти опори. Від Льордена утїкаю душею і менї й на думку не приходить застановлятись над своїм будучим житєм. Я лиш сказала, що „піду“, але я ще й тепер не погодила ся з тою думкою. В менї прокидає ся стілько помислів, стілько думок, аби змінити своє житє, зірвати зі всїм поганим дотеперішним, що я майже давлю ся тим.
Читаю в кождій вільній хвилинї, і пробую навіть знов писати, хоч то менї не йде легко; в мене думки за неспокійні.
Роблю порівнанє між людьми а людьми, між ними а обставинами, а відтак спиняю ся над Орядином. Він не говорить тепер про свої любимі ідеї, а „нарід“ не приходить єму й че-
