Я не відповідала. Ми зупинили ся коло нашого дому і я подала єму мовчки руку на прощанє. Він діткнув ся єї і ми розстали ся…
Так то все було.
Все буває инакше, нїж як собі чоловік уявить. „Ідеалїзуючий простір“ творить то, що любить ся так часто якийсь „фантом“, не подібний навіть до живої тої істоти, що збунтувала нашу душу до глубини.
Саме так веде ся менї з Орядином. Дивлю ся тепер на него цїлком иньшими очима і не знаю, чи моя уява віддаляла ся від него і любила щось цїлком иньше, чи він змінив ся справдї так сильно? Одно лиш певне: таким не є, як жив в моїй памяти.
Я втомлена і знеохочена.
Він каже розлучити ся з Льорденом. Думки, стати жінкою Льордена, я зовсїм не маю і саме над тим не думаю. Не знаю ще нїчого ясного, нїчого, що носило-б характер рішучости в собі, але відчуваю, що зміна якась зайде в моїх обставинах, чи зла чи добра — не знаю. Поринаю думками Бог зна куди, і не маю супокою.
Саме тепер рада би я знати (се сьмішно з моєї сторони), чи я Орядину ще трохи мила? Дещо з єго істоти говорить, що так, а дещо супротивляє ся тому. Деколи бажаю того, а часом менї се таке байдуже!
Оногди спімнула я Зонї, що він змінив ся, а она заперечила се. Казала, що він лиш „виробив ся“, значить „дозрів“, з усїми своїми прикметами, вродженими і набутими. Я думаю, що
