„Моє довірє до людий захитало ся і без того сильно“, відповіла я „і я не ожидаю від будучности нїчого. Передо мною лежить праця, значить, обовязок, котрий сповняти, нехай і механїчно, уважаю за найсьвятїйшу задачу чоловіка!“
„Отже зрікаєте ся щастя?“
„Якого, пане Орядин? Того, щоби була надальше тягарем родини?“
„Ах, ви не хочете мене розуміти!“
„Що називаємо щастєм? Поодинокі чутя в поодиноких хвилях? Тих не можна і так продовжити. Впрочім… не говорім об тім! Скажіть менї радше, чому ви менї н. пр. нїколи не писали? Я… я була би деколи заговорила до вас.“
„Чи я вам се обіцяв?“ спитав бистро, майже з переляком.
„О нї, зовсїм нї! Я вас о те й не просила. Я лиш собі так думала.“
„Ну, а я вже налякав ся, що не додержав може слова.“ Опісля додав: „Не писав, бо був завсїгди дуже занятий, мав стілько грубих клопотів, і жив до того мов собака. Вже мало-мало не пішов до „социялїстів“ на службу.“ Тут і розсьміяв ся. „Бідний мій вуйко вмер в саму пору, значить: маєток єго дістав ся менї в сам відповідний час. Бачите, цїлком так, як в повістях. Коли біда найбільша, зараз поміч найде ся. Але що я хотїв вам сказати, щоби повернути знов до першої теми? Розручіть ся з професором. Се чиста дурниця, виходити за такого. Загинете!“
„Не велика шкода!“
„Ну, шкода, шкода!“ повтаряв нетерпеливо. „Нас всїх загалом не шкода! Але коли вже чоловік раз лише жиє, так нехай же жиє так, як чоловікови годить ся. Така моя думка!“
