може ще якимсь висшим знаком, задля котрого я мав іти „в божий дім“? На кождий випадок „визирало“ щось з тої пригоди. В дїйсности привела мене до того якась шалена роспука. Але я грав шалено; страшно грав я! Кажу вам, купав ся цїлою душею в тій страсти. Ух! аж менї самому тепер гидко. За якийсь час, і майже так само скоро, як подобало ся, обридло менї те все, і я ходив мов затроєний, з затисненими зубами з лютости на себе самого. Якого біса підчиняв ся я тому лиху? Дав заволодїти собою аж до гидкости? Нїхто в сьвітї не приневолив би мене тепер і доторкнути ся хоть одної карти! Розпрощав ся з ними вже на завсїгди!“
„Се дуже гарно, Орядин!“
„Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що оно „не гарне“, а тому, що обридло менї“.
„Так ви можете панувати над собою!“
„Чому нї?“
„А гидким обставинам ви опирались би?“
„Ах, що там „обставини“! я, сам один? Се-ж крапля в мори!“
„А коли-б таких більше як ви?“
Він повернув живо головою за мною, опісля усьміхнув ся не то жартовляво, не то іронїчно.
„Чи ви носите ся з думкою „будувати щось“? спитав.
Менї стало і стидно і жалко моїх слів.
„Нї“ відповіла я сухо.
„Ну, я би вам се й не радив. Ви не найшли би надто богато помічників; стратили би надто скоро і тоту одробину довіря до людий, яка може ще живе в вашім серцю.“
