„Отже бачите! У вас надзвичайно богато чутя, богато того, що люди вважають „консеквенциєю, богато „характеру“, а замало…“
„Розуму?“ докінчила я.
„Нї, Наталочко (!), математики за мало у вас! От що! — А без неї ви пропаща людина в теперішних, на скрізь материялїзмом перенятих часах!“
„Так що-ж менї робити?“
„Не слухати завсїгди лише нїжного чутя; слухати більше розуму!“
„А коли годї?“
„То пропадете. Значить: груба брутальна буденщина, та сильна могутна власть роздавить вас. Ви не зможете їй оперти ся. Впрочім се вже повинні ви знати, що буденних істот є більше і що они суть „панами“ в звичайнім змислї слова. Такі, як ви, упадають в своїй одинокости“.
Я усьміхнула ся. „Се гарна перспектива!“
„Ну, що-ж робити? Се все в обставинах має свої причини. Хто їх там поборе!“
„Ви не опирались би їм?“
„Я опирав ся їм. Значить, хотїв жити після свого ума. Ставив н. пр. мораль стоїцизму також висше від моралї милосердя. Не хотїв просити помочи у дядька, не хотїв і від товаришів нїчого, що діставав би від них аж по викликанім у них співчутю. Так що-ж? Змінив свої думки. А з пімсти за те, що я опиравсь їм, значить: обставинам, вергли мене в рамена поганої страсти, що я трохи не потонув в нїй sammt Haut und Haar. Бачите, я грав страшно в карти. Впрочім, ви мусїли се чути, хоть я не знаю, як називано сей обяв у мене. Чи карою Божою, чи палцем Божим, чи квінтесенциєю люду мого батька, чи
