вже він вам пара!“ І засьміяв ся до власних слів.
В менї прокинуло ся щось. Не почутє обиди, о нї! і не охота обороняти непритомного Льордена, котрого я справдї дуже не любила і була би рада не бачити єго вже нїколи в житю. Се була радше якась тонка, тонесенька душевна струна, що обізвала ся тепер на поклик сьміху єго, але обізвала ся чудно-болючим, негармонїйним зойком. В тім сьміху єго було щось, що мене відопхнуло від него.
„Якже менї жити при вуйку дальше, коли тїтка доказує майже що години, що я для них тягарем? Що вийшовши за Льордена, стала би й їм нераз в пригодї, бо я їм винна чимало подяки? Під такими услівями ждати на щось „добре“ в жаден спосіб не можу. Я вже таки піду за него!“
Він знов розсьміяв ся.
„Так“ говорив „піду за Льордена або піду, тай втоплю ся, але дома сидїти не буду! Як раз сї слова пригадують менї знов ваше вражливе, мов павутина нїжне сумлїнє, котре звернуло мою увагу на себе, скоро ми лише спізнали ся. Ви остали ся ті самі.“
Я усьміхнула ся іронїчно. „Думаєте, що справдї так, пане Орядин?“
„Вірю в свої слова, панно Верковичівна!“
„А що ви зробили би на моїм місци?“
„Я? Сидїв би попросту дома і ждав лїпшої долї. От, що зробив би я! Не гриз би ся буйною жорстокою фантазиєю якоїсь там тїтки. Сидїв би з переконанєм, що їм хлїб запрацьований. Ви чейже не сидите дома без дїла?“
„Нї! і мови о тім нема!“
