нїколи моїм видом, не цїлував нїколи анї одного пальця моєї руки, і що все те викохала лише моя уява, а єму щось подібне анї на думку не приходило; здавав ся якимсь таким перенятим самим сухим чистим розумом, настроєним більше до глуму, чим до зрозуміня якої небудь душі, що я бояла ся послїдні слова вимовити. Впрочім — по що? Щоби пожалїв? Нї! І я відвернула ся гордо від него…
В сусїднім сальонї кінчила Зоня гарний твір Шумана різкими, короткими акордами. Я звернула ся до неї туди, щоби подякувати їй за гру, котрої нинї майже не слухала, і щоби вже попращати ся. Вже перейшла „огневу пробу“, котрої так бояла ся, перед котрою, йдучи сюди, аж дзвонила зубами. Тепер успокоїла ся аж до холоду і хотїла геть іти.
Він і собі вийшов з комнати.
Попращавши ся з всїми вийшла я, а на подвірю стрінула єго знову; чекав на мене.
„Хочу провести вас до дому,“ сказав, запинаючи старанно своє пальто аж під шию, „щоб не замерзли. Сего би вам Льорден нїколи не простив. A propos того“ додав опісля побіжно, „чи ви дїйсно хочете за него йти?“
„Не „хочу“, тілько мушу?“
„І що-ж се значить: „мушу“?
Я відповіла єму щось про „обставини, зависимість, сирітство“ і т. п.
„Е, що там!“ відповів „коли вже мусите йти з дому, то віддайтесь хоть за такого чоловіка, котрого могли би шанувати і котрий подав би вам иньший бит, значить, щоб хоть стояли собі материяльно пишно, а так… що він за один? От незначний, здивачілий старий перґамент, де
