„Я придумав би перше… і то найперше розручити ся.“
„О, се не можливо, се зовсїм не можливо, пане Орядин!“ відповіла я скоро, сполохана немало наглим чутєм, немов би він нарушував тими словами тайну моєї душі, що тлїла на днї єї і істнувала більше яко чутє, нїж як сформуловані зариси яких небудь думок.
„Видите? Ви вже аж налякали ся!“ сказав він з легким відтїнком глуму в голосї „а однакож се на мою думку повинна би в вас бути перша цїль, коли пересьвідчили ся, що ви не… незадоволені…“
„З того… розумієте мене?… з того нема в мене виходу!“ відповіла я тихо. „Але скажіть щось иньше, щось, що не було би злучене з тим!“
Він знов здвигнув плечима. — „Далї я не знаю. Хиба казав би ще „бути щасливим“, але це також злучене з тим, що ви боїте ся нарушити!“
„Що я бою ся нарушити!“ прошептала я ледви чутно за ним, немов завмираючий відгомін єго голосу… „А кромі того нема вже нїчого, пане Орядин?“
„Та що-ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими людскими мізерними силами і нашим чутєм; ми-ж люди!“
„Так, ми люди!“ — сказала я і хотїла додати: „А менї все здавало ся давно, що я буду дуже, дуже щасливою!“ але не сказала сих слів, задавила їх.
Він стояв он-там недалеко від мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царівною, русалкою прегарною, мовби не упивав ся
