Він усьміхнув ся весело: „Не знаю, чи всї згодили-б ся з такою вашою думкою.“
„Нехай кождий думає і відчуває, як собі хоче. Я одна не зношу співчутя. Я переконала ся, що через те дух дрібнїє. Подумайте лише, чути вічний плач і жалї над собою, гу! Немов калїка без рук і ніг або без очий!… І се має бути якимсь доказом „любови до ближнього?“
Він засьміяв ся, а я з ним, однак на силу.
„Так ви волите борбу і само терпінє?“
„В дечім волю. Впрочім я люблю борбу, (і я дивила ся на него повним спокійним поглядом), але таку, з котрої чоловік виходить сильнїйшим і чистїйшим. Таку борбу люблю!“
„Так боріть ся!“
„Задумую.“
„Тепер сама найлїпша пора.“
„Ви іронїзуєте.“
„Я? О, зовсїм нї; і я боров ся!“
„Як бороли ся?“
„А так, щоб добити ся до цїли.“
„І що-ж?“
„Втомив ся!“
„Втомили ся, і чи на завсїгди?“
Він здвигнув плечима.
„Ви можете про те все діпняти свого, значить: у вас не може нїхто відбити позитивної цїли“ сказала я, „тому що добитись до неї залежить від вас самих, але я? Подумайте собі, яке житє передо мною! Яка цїль у мене!“
„Так придумайте собі яку небудь!“
„Чи се можна?“
„Можна.“
„Що-ж ви придумали би на моїм місци?“
