не, а він стояв також тут і лагодив циґарета для старенької дами. В сусїднім сальонї грала Зоня. Нинї не могла я музики слухати як звичайно. В менї самій филювало так чудно, чудно… чи сумно, я вже не знаю. „От, яка стріча наша!“ думала я раз по раз, а часопись так і дрожала в руках від зворушеня моєї душі.
„А я й не ґратулював вам ще доси до… ваших заручин!“ обізвав ся врештї поважно „але вам і так певно не богато на тім залежить…“
„Менї й на думку не приходить, надїяти ся чогось подібного, т. є. ґратуляций. Не думаю взагалї над подібними річами.“
„І від мене?“
„І від вас і від прочих. Через те не змінить ся нїчо для мене.“
„Так ви хочете зміни? В чім же, на пр.?“ І він звернув свої великі блискучі очи цїкаво на мене, мов хотїв мене до дна душі розслїдити.
Я відповіла єму спокійним повним поглядом. Що він хотїв в менї збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опісля сказала я:
„Зміни в тім, щоб могла розпоряджати своєю особою, чи там своїм я так, як сама хочу.“
„Хиба-ж так не є?“
„Бачите, що нї.“
„Виходить, що ви не чуєте ся вповнї щасливою, чи властиво вдоволеною?“
„Нї, але прошу (і я усьміхнула ся), не жалуйте мене длятого!“
„Ага, ви боїте ся того співчутя!“
„Вашого не меньше, як і других. Ненавиджу то чувство.“
