Ми встали від стола і Зоня засьвітила сьвітло.
„Нема Василя з циґаретами“, обізвала ся старенька панна, „у него ще певно й сьвітла нема, а він клопоче ся.“ І сказавши се, вийшла.
„Коли би так панна Мария була молода“, сьміяла ся Зоня, „то певно була би з них добра пара; они страшно люблять ся.“
„Она така добра.“
„А він?…“ Она держала запалену лямпу в руцї і мов ждала на мою відповідь. Очи в неї сьвітили ся так, як сьвітять ся они у кіточки, що спинила ся на самотї біля клїтки з пташкою.
„Він тобі брат, то ти певно лучше єго знаєш“, відповіла я спокійно.
„Ну, вже-ж!“ І ступила наперед. „І так на пр. можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше нїколи; хвилями буває по просту нечемним. За ті два роки, що перебув серед високої культури, перемінив ся чимало. Доси висьмівав материялїстів, а тепер сам готов стати ся ним. Впрочім се, як я думаю, не гріх… і я лише кажу, що перемінив ся; але в чім иньшім не згоджую ся з ним. Я не радила би нїкому спротивляти ся єго змаганям, бо без „пімсти“ не обійшлось би вже певно. Панна Мария зводить у него все на нерви і каже, що він подобріє і повеселїйшає знов. Може бути, але поки-що стоїмо ми обоє на воєнній стопі.“
Она увійшла до сальону, а панна Мария повернула з Орядином. Спрятавши незамітно посудину з стола, віддалила ся з комнати і ми остались самі.
Я стояла коло стола і переглядала якісь сьвіжі часописи, що панна Мария склала для ме-
