„Та де вже менї їхати, панно Мариє! Не їздила доси нїколи, привикла вже так. Впрочім менї нїчого не треба!“
„В лїтї відай ваше весїлє, Наталко, правда?“ спитала Зоня.
„Не знаю, Зоню,“ відповіла я тихо.
„Тїтка мала казати Лєнї, що відбуде ся в лїтї, підчас вакаций.“
„Може…“
„З певностию; пізнїйше не може професор на довший час з дому вибирати ся, а він же хотїв би як найскорше оженити ся.“
Я не відповідала, чула лише, як поблїдла.
„Я би не була думала, що він годен до якої небудь особи так привязати ся,“ говорила Зоня далї. „Менї видить ся, що єго ідеали — книжки; не так, Василю?“
„Панна Верковичівна подобалась єму, о скілько я собі пригадую, зараз з першої хвилини“, відповів Орядин і в тій же хвилї підняв ся із свого місця. „Не закурите собі, панно Мариє?“ (она любила часом закурити) — питав зворушеним голосом і єго очи промайнули блискавкою по менї.
„Як постараєтесь о циґаретку…“
Він наче лише того ждав і вийшов. Менї стало нїяково і я підняла ся з крісла.
„А то куди?“ обізвали ся обі жінки.
„До дому вже!“
„І чого так скоро?“ загомонїла Зоня. „Остань ся ще, а то прибіжиш лише, щоби привитати ся і попращати ся. Пожди, я заграю тобі Шумана Aufschwung. Вивчила ся вже добре, а ти прецїнь вроджений знавець тонів.“
