„Що?“ спитав. „То, що она умерла, не побачивши свого властивого неба? Ну, се справдї дуже поетично.“
„Нї, тота єї постанова: добити ся помимо всего до цїли,“ відповіла я.
„Але-ж она не добилась до неї; не побачила прецїнь того небозводу, о котрім мріла.“
„Так. Та чи се таке важне?“
„На мою думку важне.“
„Она вірила, що побачить своє прегарне небо, а та віра вчинила єї такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хиба нї?“
Я вдивила ся в него широко отвореними очима і чула, що они в мене розгоріли ся. Наші погляди стрітили ся. Єго очи засияли, а біля уст появила ся ледво замітна злобна усьмішка, що пригадувала менї якусь дивно прикру хвилю.
„Так, так, она не була буденна сила,“ сказав він „і їй треба поклонити ся. Згинула, але хоч оставила віру в силу. Се скріпляє сумнїваючих ся і слабосильних, і піддержує саме тодї, коли они хитають ся!“
Я відчула, що ті слова єго і усьміх той були на мене цїлені. Усьміхнувшись болючо хотїла я щось відповісти, але надумавшись зараз замовкла. Чого вже боронитись! — Ми замовкли.
Зонині очи спочивали жадно на нас, особливо на менї. Та на єї жаль звернула ся я до панни Мариї і почала говорити о чім иньшім.
„Вам би десь конче виїхати в лїтї, Наталочко“, мовила старенька панна. „Ви так засидїли ся; то впливає зле на дївчат; се я з досьвіду знаю. Ви би зараз поздоровіли, повеселїйшали; от попросити-б вам гарно в тїточки.“
