не зміг би в то не повірити, що згуба перстеня віщує розлуку. Она не була би єму дуже на руку, не так?“
Я мимовільно глянула на неї благаючим поглядом, чому порушувала она сю менї так немилу тему, і то саме тепер! Орядин відгадав мій душевний настрій, чи підхопив мій взір, звернув голову до Зонї і не споглядаючи на неї, сказав прямо: „Ти нинї дуже жартовливо настроєна, не розумію тебе!“
„А я тебе також нї, Василю. Чи богатирі роману, що ти єго переводиш, не побрали ся, і слово „розлука“ дражнить тебе?“
„Се не роман, що я переводжу.“
„Менї здавалось, що роман. Впрочім що ти читав так завзято, коли я увійшла в комнату? Ти й не замітив мене?“
„Читав новелї Ґаршіна. Кінчив як раз Attalea princeps.“
„Ах, Attalea!“ обізвалась я мимоволї, мило зворушена.
„Читали?“ Він підвів у перше голову сьміло за мною і єго очи впялили ся в мене з якоюсь неспокійною цїкавостию. „І що-ж?“ питав з лихо затаюваним поспіхом.
„Гарна!“ відповіла я.
„Гарна, се певно, але чим гарна на вашу думку?“
„Тим, що остала ся своїм намірам вірна!“
„Дїйсно, не бояла ся нїчого…“
„Нї, і смерти не бояла ся!“
Він покраснїв ледво замітно. „Чи се послїдне зискало вас так для неї?“ спитав з легким відтїнком глуму.
„Саме то. Се прецїнь щось дуже гарне.“
