за цїлий час розлуки не занимали ся єго думки анї разу мною. Що між ним а мною виросла якась межа, що тоє, що між нами зайшло, затерло ся безслїдно, і що було би сьмішно натякати на якісь звязи між ним а мною. По нїм було се видко. Я соромилась своєї вірности і відчула, що она не була потрібна.
Чи може я помиляла ся? Може.
Здавав ся по трохи пережитим, але в єго істотї було щось независиме, щось сьміле, безоглядне. Ах, се були наслїдки єго „сильного невражливого“ сумлїня! говорила я до свого серця, котре поборювало всї сумнїви одним замахом. Оно визирало з цїлої єго істоти, і надавало єму цїху сили і рішучости. Я чула ся просто „гнучкою“ перед ним.
Вражінє, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так підупала, було надто сильне, щоб я могла єго в одній хвилї перемогти; тому сидїла я так само мовчки, як він. Лише Зоня, прудка і говірлива, щебетала по свому і втягала зручно всїх по черзї до розмови.
„Не хорі ви потрохи, Наталочко?“ спитала панна Мария, „ви такі блїді.“
„Нї, я здорова.“
„Дивуєте ся, панно Мариє?“ зажартувала собі Зоня; „залюблені виглядають завсїгди мізерно!“ Она глипнула, на-пів усьміхаючись на-пів допитливо, на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти відповіди, тому змовчала.
„Чому ти свого перстеня не носиш?“ говорила далї. „Пожди но, я скажу се професорови.“
„За великий, могла би загубити.“
„Ну, коли вже так, то лїпше не носи! Професор, хоть і який собі там учений, а все таки
