„Видиш, який став?“ говорила Зоня. „Ми аж на лицемірів виавансували. За те він став культурнїйшим. Давно вірив ще хоть в ідеали, а тепер“… І не докінчила, скрививши уста згірдно…
|
|
Отже на єго думку я не мушу замуж виходити за Льордена, а коли виходжу, то видко з того, що я буденна легкодушна особа.
Нехай і так! Може правда і по єго сторонї. Але чим стоїть він висше від мене, якою силою? „Безвзглядностию?“ як сказала ще Зоня, чи своїм „сильним сумлїнєм?“… Впрочім менї тепер все байдуже, що хто, а навіть що і він про мене думає, чи добре чи зле. Для мене головна річ та, що я сама з себе незадоволена, не можу себе поважати, як повинна. Я немов пережила ся. Ох, як пусто, нудно, як глупо! І ми обоє любили ся!
На силу випхали мене до Маєвских з якимось шитвом, хоть як я випрошувала ся. З ним не хотїла я подибати ся. Вкінци пішла, з гордим — сама не знаю, від чого — усьміхом на устах. Тілько вступила в хатні сїни, як серце в мене нараз затовкло ся сильнїйше і я на цїлім тїлї задрожала як би перемерзла. Так, се тому, що бояла ся чомусь побачити ся з ним, хоть говорила собі неустанно, що він не обходить мене нїчого, що не люблю єго вже. І дїйсно, вже як я в послїднім часї думала і відчувала, то чувство любови не находило в моїм серцю місця; я не любила анї єго анї нїкого другого.
