„Ти!“ зверещала Зоня і запінилась собі.
„Сего я тобі нїколи не забуду!“ сказав він.
„О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казиш ся, почувши, правду. За ню ти готов і мстити ся!“
„Ти не маєш наглядати моїх учинків!“
„Наглядати нї, але свої думки про тебе вільно менї мати, і я скажу їх навіть тобі прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту і енерґічного поведеня; а по друге ти забрукав ся морально і тому не поважаю тебе так, як давнїйше!“
Він розсьміяв ся вимушеним сьміхом, а опісля сказав: „Де моя провина, і в чім проступок супроти себе самого, тямлю аж надто добре, і я сам для себе справедливий судя. Але ви, що не бували нїколи людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрій я на вашу думку „забрукав ся“. Та пождїть, колись поклонитесь ще менї, але тодї я і в вас найду хиби. Ви лицеміри!“
Зоня тремтїла від зворушеня.
„Се подяка, Василю, за ту поживу, що тобі мій батько подавав?“
„Трійла подавав!“
„Ти негіднику невдячний! Я мала тебе за чеснїйшого чоловіка, хоч сперечала ся з тобою так часто! Тепер я тобі сеї обиди не забуду!“
„То не дражни мене!“ говорив погаслим голосом. „Як би ти знала, кілько я всего пережив, то ти була би лїпшою для мене!“
„То гамуй ся; на те дав Бог розум.“
„В мене нема бабского сумлїня“… І зміривши єї зневажливо очима, вийшов з комнати, гримнувши за собою дверми.
