„А яка була перше?“ І єго очи спинили ся вижидаючо на Зониних устах.
„А яка-ж би? Она поводила ся завсїгди так, мов би була чимсь лїпшим від нас. Чи не так, Лєночко? Тепер стала ще дражлива, уста в неї як би забули усьміхати ся, стала от н. пр. — pardon — як ти.“
„А проте все рішила ся за него вийти!“ повторив знов. „Шкода єї!“
Зоня усьміхнула ся жартовливо. „Так бери ти єї, коли тобі єї так жаль!“ промовила. „Тепер маєш уже господарство, і лише жінки тобі бракує!“
Ух! як він на ню видивив ся, а очи як заіскрили ся в него. „Не глузуй собі з мене!“ казав. „Знай, я тепер не до жартів настроєний!“
„Так я настрою тебе до них!“
„Пильнуй себе! Вже ви мене так настроїли, що я змарнував свої сили!“
Зоня спалахнула. „То ми тому винні?“ накинула ся. „Ох! се славно! Ми може також винні, що ти в карти грав і пропускав гроші!“
„Не ваші гроші пропускав я!“
„Нї, але чужі!“
Він став білий мов снїг і зближив ся до неї. „Ти відки се знаєш?“ спитав, а очи в него так і горіли.
„Знаю!“
„Хто тобі казав?“
„Той, хто знав.“
Він мов збожеволїв з лютости чи з чого. На столику коло него стояла цїнна ваза. Єї вхопив він і кинув об землю так, що розтріскала ся на дрібні куснї. „Так!“ сказав опісля несвоїм голосом.
