„І що-ж на тім дивного, Василю?“
„О, дивного властиво нїчого; хиба лиш те, що она не здавала ся менї одною з тих, що ви ходять за перших лїпших, які їм навинуть ся. Впрочім всїляко буває на сьвітї“…
„Она не конче хотїла за него йти.“
„Але таки виходить!“
„Так за кого-ж було їй іти?“
Він не відповідав зараз. „Вже за кого небудь иньшого, лише не за него.“
„Так! то могла була ждати без кінця. О скілько я знаю, то єї не сватав нїхто.“
Він спаленїв. „І звідки-ж ти то так добре знаєш?“ питав насьмішливо. „Чи она перед тобою сповідала ся?“
„Передо мною не треба сповідати ся. Я знаю тут всїх, що могли би женити ся, а ті не взяли-б єї. Прочі-ж то голодники, Василю!“
„Се ти на мене!“ звернув ся до неї бистро і очи в него загоріли.
„Бог з тобою, Василю!“ боронилась дївчина, чимало зчудована єго гнївом. „Ти прецїнь не сватав єї нїколи!“
Він знов почервонїв, немов єго хто окропом посипав і відвернув ся від неї до вікна, в тїнь. Трохи згодом спитав: „Яка она?“
„Хто такий?“
„Ну, адже она, она!“
„Ага, Наталка! Та як то, Василю, „яка она?“
„Чи щаслива? І чи любить єго також „страшно“? І розсьміяв ся чогось…
„Не знаю, чи любить. Сумнїваю ся навіть, чи щаслива. Правда, Лєночко? Від заручин стала якась дика, навіть змарнїла.“
