глубшого вражіня, що так уже збайдужнїв. Так само остав ся байдужним, коли єму надлїсничий заявив, що віддасть єму і другу половину гроший, котрих він, Орядин, зрік ся. Що єму їх не потрібно, а єму молодому, що має ще тілько бороти ся, здадуть ся. Він пронизав старого очима, і усьміхнувшись згірдливо, сказав, що добре, що прийме їх.
В перших днях по своїм приїздї не виходив майже з дому. Годинами пролежував нерухомо на отоманї, підложивши під голову руки та вдивившись у супротилежне вікно або в що небудь.
Чи роздумував над дальшим житєм, над своєю будуччиною, чи над спадщиною, що дісталась єму так легким способом і могла не одно змінити на добре, чи над чим иньшим, нїхто не знав. Нїхто й не допитував ся. „Також не сьміли“, мовила Зоня…
У дві недїлї по єго поворотї відбула ся між ним і Зонею „буча.“ Лєна, котра, як і всї прочі, тепер для мене настроєна ласкаво, дїлить ся зо мною кождою своєю думкою. Она була сьвідком тої сцени. Балакалось між иньшим о деяких знакомих і мимовільно перейшла бесїда на мене, при чім він довідав ся о моїх заручинах з Льорденом.
„Хто, хто виходить за Льордена?“ спитав.
„Наталка!“
„Наталка?“ А по малій задумі додав: „Ага, она! Верковичівна!“
„Она. Адже ти єї знаєш?“ закинула Зоня.
„Знаю, знаю!“ відповів змішавши ся. А по хвилї додав з глумом: „Отже она виходить за него! ну-ну!“…
