Тиха, ясна ніч зимова.
Снїг уклав ся білїсїньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислі інеєм, обвиті мракою, дрімають. Тихо, ледви чутно житє. Зійшовший місяць упиває ся величавим спокоєм.
Всї сплять.
В моїй сьвітлицї горить сьвітло. Пишу.
Орядин повернув до дому. Одержавши звістку про спадщину прибув, щоби перебрати єї, і щоби спічнути по брудній, деморалїзуючій борбі, що підтяла єго моральні і фізичні сили. „Я пробував всього“ оповідав він „до minimum, щоби добити ся до мети. Ще не добив ся до неї, ще далеко, а сили майже вичерпані. Се маю вам завдячити.“ Так говорив до надлїсничих. Нїхто не чинив єму закиду, нїхто не докоряв анї одним словом. „Не сьміли“ казала насьмішливо Зоня. В єго цїлій істотї було стілько відпорности, стілько мовчаня наказуючого, що нїяк було у него жадати оправданя.
Що єму маєток дістав ся, не врадувало єго надто. Казав, що навіть не зробило на него
