ловіка чимсь божеским. Чому не удавлю ся тим кусником хлїба, що, затроєний їдовитими словами, подає ся менї за страву? Що се за трусливість і нїкчемність, що приковує мене про те все до житя? Так, як ланцух тоту собаку до буди…
Хвилями і не вірю в велич чоловіка. Він за дрібний зі своєю натурою. О хто би мене переконав, що зароди в єго душі не суть брехнею, що они не на те, щоби стати ся колись убійчою силою для других?
Нїкчемна, нужденна, малодушна істота — отсе я! Не маю навіть відваги вмерти. Чи не так само, як — Орядин?
Вмерти значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що се тепер не любов приковує мене до житя. Се якась грубша сила, а я ще такий слабодух, що не можу їй навіть оперти ся!
Дома кажуть, що я стала, як змия.
„Чому нїчого не говориш? Що знов в тобі коїть ся?“ питає тїтка. „Ходиш, як би тобі душу трійлом замулило, очи горять лиховістно. Ой не гріши, небого, не гріши, не гріши!“
„Як змия!“
Угадали. Я вю ся, як змия. В мене стрілили, та не застрілили. Через те в мене тепер всї сили напружені. Я відчуваю, що й я не була доси міцна, що сила будить ся в менї аж тепер…
Коли я стану сильна? Чи як воля перемінить ся в дїло, перестане бути пустим понятєм?
