Бог надїлив тебе ще доброю долею. Подумай, як другі жиють, і чи трафить ся другій так скоро, нї з сего нї з того, муж з таким становиском, чи трафить ся увійти в зовсїм уряджений дім?“
Она ще довго говорила і переконувала мене. А я, встромивши очи в срібну ложечку, слухала і не слухала. Опісля вчіпили ся мене слова: „зовсїм уряджений дім, зовсїм уряджений дім“, і дзвенїли менї довго-довго в ушах…
Отже я вже у цїли. Що-ж би ще мало бути? Одним словом сьвященика має ся все втихомирити, все забути і поховати. Замісць того присягну мому мужови вічну любов, вірність і послух. Що небудь з минувшого житя забирати в нове — зовсїм не потрібно. Минувшість поховаю. Сї слова пишу без гнїву і не в роспуцї. Я спокійна. Неначе-б на віки позбула ся всего несупокою…
(Пізнїйше).
Я не знаю, але я або підла або трус! Я бою ся голоду або смерти, а моральної смерти я не бою ся! Чи се так має бути? — Щом „спокійна“, писала я колись тут. Ха-ха-ха! така спокійна, як прикована голодна вовчиця. Щоб наситити тїло, запродую душу. За те я гідна назви скотини! Се сама найлїпша назва для таких, що так поступають, як я.
При таких нїкчемних, обезславляючих обставинах годї бути „чоловіком“. А я вважаю чо-
