тобою, о скілько я се замітила, він формально побиває ся. У старшого чоловіка се не маловажна річ. Тобі буде добре у него.“
Мене обгорнуло погане, гидке чувство і я відвернула ся від неї. Она сего не замітила. Махаючи в-одно маленькою срібною ложечкою, говорила спокійно дальше.
„Він має гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок, має осібний маєток по матери. Коли би вмерло — чую, що дуже мізерне — то маєток припав би на батька, бо у матери окрім старих родичів не було нїяких нї братів нї сестер. Ну, а він, звістно, не взяв би маєтку з собою до гробу!“
„Ох, тїточко, не говоріть таке!“ просила я єї, а она розсьміяла ся весело.
„Годї-ж бо, годї!“ успокоювала підсолодженим, аж немилим голосом. „Того нема ще чого лякати ся! Тому він ще не потребує вмирати, що говорить ся о можливім випадку. Видиш? Поетична мана спала тобі вже з очий, коли подумала о тім, а з тим і о всїм! Побоюєш ся вже о своє щастє? О дитинко! В кождій хвилї житя треба числити ся, треба дивити ся на все розумом а не серцем. Так на пр. ти над тим певно анї хвилинки не думала, що вийшовши за Льордена станеш і для нас не аби-якою підпорою. Лєна і Катя будуть могли не раз і не два у тебе побувати, тобі-ж они сестри, а Льорден також обоїх сердечно любить. До Лєни горне ся мов до рідної сестри. Ти, правду сказавши, нам таки чимало вдячности винна. Ми тобі нїколи кусника хлїба не жалували. Вчили, не щадили труду, щоби вивести тебе в люди. Не гріши, Наталко, уважаючи себе нещасливою.
