„иньшим“ не був хто иньший, лише Орядин, а Орядин — ну, що-ж з ним? От як попутала ся в самодурстві, котрим хотїла спасти ся; яка дурниця вийшла! Менї нї на кого ждати. Люди в моїх обставинах не ждуть. Не їм можна кермувати своєю долею. А коли серце противить ся, збожеволїєш… нехай собі! На те хлїб є. Хлїб не один раз показав ся найпевнїйшим лїком на упрямість і любовні химери. Хиба би може ще завтра… о „завтра“ ха-ха-ха! завтра!
Я втиснула лице в долонї і — думала, чи не думала? Тихо, тихо, тихо…
Она все бренить жалісно, тонесенько… здає ся, безконечно. Боре ся ще? Чи вже конає?…
І чому я се без потреби обминаю? Адже і відчуваю я і знаю, що в однім закутку мого серця сидить якесь „щось“ і сьміє ся нишком злобною веселостию. Се „щось“ знає, що я завтра стану перед тїткою і мої уста, не затремтївши анї раз, вимовлять „піду“. І я піду!
|
|
Чому я плачу? Що на таке житє родила ся? Адже і в менї повинна бути якась відпорна сила, а чому я піддаю ся? Якій силї улягаю я?
Менї нераз здавало ся, що я сильна, що я горда; я була навіть о тім твердо переконана. Думала навіть, щом лїпша від других, що стою висше (о сьмійте ся!) від других, заслужила на прегарну долю; що не поступила би нїколи супроти „власних переконань“, що вмерла би скорше… а тепер, коли настала хвиля показати ся такою… тепер… нї! я не знаю, що тепер!
Друга пішла би може де в „сьвіт“. Я нї! Чого менї в сьвіт іти? Чи там лїпше? Всюди
