ню „незвичайно цїкаву тему, знамениті епізоди, справедливий погляд на справи і ориґінальні думки“, лише вважав, що оповіданє за довге. Давав авторцї ради, що має читати, і заохочував, не покидати пера, одним словом був першим чоловіком, що єї поучав, як брати ся до писаня і робив уважною на добрі і злі прикмети лїтературного твору. Лист сего Нїмця нагородив авторцї перше розчарованє у Русинів. Ведена вже власним чутєм, Кобиляньска поправила сама оповіданє, скоротила, і переклавши на руске, післала єго з Кімполюнґа в редакцию Правди в р. 1888. Тїшила ся, що за порадою Нїмця вже може Русинам подати твір „порядний“. Але склало ся знов лихо; редакция Правди відослала Кобиляньскій повість з заміткою, що она не вміє рускої мови, та з порадою, щоби вчила ся єї… Рада була добра, але гірка і не в пору… Огірчена до крайности, кинула Кобиляньска Людину у столик і стала писати Царівну. Аж в осени року 1892. післала Людину в редакцию Зорі, котра й видрукувала сю повість, — правда, не зараз, бо аж в р. 1894. Та повість звернула загальну увагу на молоду писательку і хоч не доводило ся менї читати де критику сего твору (у нас о критику так трудно!), але чути признаня для авторки можна було нераз. Перший виступ Кобиляньскої у Русинів по ріжних перепонах повів ся.
Оповіданє Царівна має також свою історию. Оно почате ще в Кімполюнґу в р. 1888 і писане з причини некористних обставин з довгими перервами, в Кімполюнґу і в Димцї, а викінчене остаточно 1895 р. в Чернівцях. Єсть се друга більша праця Кобиляньскої, заслугуюча після своїх прикмет на назву психольоґічної студиї. Зва-
