„Про мене!“ сказала опісля. „Іди, однак будь хоть сей однїсенький раз, хоть на одну хвилину для себе самої розумна; а потім (т. є. по вінчаню) як собі хочеш!“
Ясна ніч настала вже давно, а я все ще не спала.
Я мучила ся.
По великій віконній шибі била ся кутиками якась велика муха, бренїла безустанно. Раз тонесенько, жалібно, однозвучно, а раз нетерпеливо низше і низше, опісля знов болючо.
Я лежала мов тяжко хора. Побиваючись божевільними думками, замітила я, що заслухувалась мимовільно все наново в той тонесенький, жалібний бренькіт. Що їй такого? Чого побивала ся? Чи єї мучила туга за полетом в зористу холодну ніч, і она товкла ся, шукала даремно виходу? Чи може попала ся нехотячи в павутину, а та, уклавшись на нїжні крильця, гамувала єї? Коли-б так, то я знала вже наперед, що з нею стане ся. Звільна або й нагло спустить ся звідкись з гори на ню павук, ухопить ся єї тонесенькими, довгими ніжками, обпутає, обмотає… Они хвилину поборють ся… она в борбі зойкне дивним, тонесеньким голосом; опісля він переможе єї і таки виссе кров…
Се знала я вже наперед.
І знов стала я про себе думати. Чому звернули ся мої думи до минувшини, коли передо мною спинила ся вже будуччина? Передо мною виринали картини з моїх наймолодших лїт. Я думала про померших родичів, про бабуню, і про те, що она менї завсїгди о них оповідала.
