„Не прогайнує! не програє!“ відповідав в моїй душі якийсь голос, і він рвав ся менї на уста, щоби станути в оборонї того, що був в тій хвилї далеко і не міг сам боронити ся; однак сей голос застряг менї в горлї і я усьміхнула ся злобно. Ба! що я видумала! Звідки я знаю, що не прогайнує? Де запорука? Звідки я знаю, який він тепер і чи я дїйсно знала єго добре? Тепер лежать між нами два роки і то, що єго побідило, а менї болю завдало. Я-ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозрільша стала. Отже що нас вяже? Тота одна тодїшна хвилина, „любов“ тота? Нї! Він вільний, свобідний тепер, пан своєї долї — а я… ха-ха-ха! царівна для себе!“
Менї остало ся з собою закінчити.
І я знов пірнула думками Бог зна куди.
Тїтка як би угадала мої думки. Звернувшись по короткій глубокій задумі до мене, промовила сухо:
„Ми віддалились трохи від властивого предмету, однак я думаю, що справу треба закінчити, і що не будеш нас тут до півночи держати. Нинї мусить зробити ся всему конець, а який конець, знаєш!“
Мене обгорнула шалена роспука і я приступила до неї.
„Даруйте менї лише сю одну ніч!“ вирвалось мов зойк з моєї груди.
„До чого? аби комедию продовжати? Ти чула, що я говорила, і так мусить бути!“
„Даруйте!“
Єї очи спинили ся лячно на менї і она відступила ся від мене.
