дармо! Они не приводили нїякої полекші, нїякого ратунку, нїякої помочи! Всюди спотикала я перепони, була всюди непотрібна.
„Гляди лише туди, гляди! (слова єї падали мов удари на мене). Може він вирине з чарівної темряви і визволить тебе від земских мук!“
„Коби виринув!“ вмішав ся вуйко. „Але тої хвилї не діжде ся мабуть нїхто. Бог знає, в якім закутку сьвіта волочить ся він і чи поверне ще назад сюди!“
„І чого-б мав ще назад повертати, якого біса, і кому би захотїло ся єго?“ питала тїтка сердито.
„Захотїло ся! Кому би єго захотїло ся, Павлинко? Маєвскому? Той не тужив за ним нїколи. За ним питають з суду. Якийсь брат єго батька, про котрого говорили, що хотїв єго взяти за свого, помер і лишив єму цїлий свій маєток. Подумай собі, Павлинко, такому гуляцї маєток!“
„Йой, Боженьку! та що ти кажеш, Мілєчку? чи то правда?“
„Сьвята правда, Павлинко!“
„І я-ж не кажу завсїгди, що треба мати щастє!“ застогнала она. „Але-ж і вибрав собі наслїдника, нема що казати! за одну ніч прогайнує довголїтну працю. І кажеш, Мілєчку, цїлий маєток?“
„Цїлий, Павлинко. Він не мав нї жінки, нї дїтий!“
„І богато-ж єго там?“
„Не знаю. Мабуть звичайний собі маєточок селянина-ґазди. Небіжчик, чую, жив лише в тім господарстві, пхав у него весь свій гріш.“
