ляю ся, коли кажу, що поміж двома нездоровими умами істнує якась однаковість і — симпатия? Другим (говорив вуйко сильно зворушений дальше) була би певно така сьмішна думка і в голову не прийшла, бо нї він не має нїчого, нї ти не маєш; однак менї накинулась она в послїднім часї сама на силу, хоч я за нею не дуже й глядав. Ти сама зрадила ся, хотяй нераз не промовила і слова. О!“ кликнув огірчений „коли-б твій батечко-фільозоф міг тепер твоє поведенє бачити, тїшив би ся!“
„Тїшив би ся, вуйку, справдї, як би заглянув у глубінь моїх думок“ — відповіла я гордо, „Ми з Орядином — не крию ся з тим — розуміли глубоко одно другого; ми мали однакові погляди майже під кождим взглядом. Однак що до любови, вуйку, то (тут усьміхнула ся я мимоволї гірко) ми закінчили вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Льордена вийти, то не длятого, щоб я ждала на Орядина, нї, нї! Лише тому, що в моїм серцю живе для него, для Льордена, сама ворожа споминка. Я завзята“ говорила я дальше вже тремтячим голосом „зломлю ся або стану ся для него і для себе важким горем, але я не зігну ся нїколи, вуйку, нїколи!“
„Ну-ну! се гарні слова, чисто паняньскі, дївочі!“ — обізвала ся тїтка. — „Нема що казати. Впрочім нїчо тобі не поможе. Твої приватні чутя і думки не повинні в тій справі відгравати великої ролї, бо они псують твою будучність; Богу дякувати, що ще і ми маємо якесь право докинути деяке слівце до твоїх рішень. Ми, твої добродїї, заступники безталанних родичів твоїх, ми кормилцї твої. Чи ти чула? Ти гадаєш, що такі партиї, як Льорден, валяють
