поступ. Але, на жаль, вуйку, покуса вашого приципу за могуча і за принадна, щоб їй мало що не всї не корили ся, хотяй душа єго — то самолюбство. Хотївши єму вічно коритись, ми не вийшли би нїколи з темряви і з ложі!“
„Так Орядин каже?“
„Може і він каже.“
„І ти віриш в то?“
„Вірю. Так само, як в істнованє „ідеальних вимог“ житя.“
Він помовчав хвилину.
„У кождого свої думки“ сказав опісля з притиском. „Я тобі бажаю жастя, щиро бажаю тобі єго, бо ти одинока дитина моєї дорогої сестри, однак ти лїтаєш за високо думками, а лїпше було би держати ся землї і йти давним убитим шляхом. Держись, щобись не поховзла ся в житю, як Орядин. Щоб не поплуталась в ідеях і не взяла замісць моралї добра моралї зла в серце.“
Замовк і підняв ся з місця.
І я замовкла та поволїклась за ним в хату.
Побачившись на остатку сама в своїй комнатї, я кинулась безмовно на постїль. О нї, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо. „Зломив ся, зломив ся!“ була одинока думка, що томила неустанно мою душу. Боже, Боже, Боже! чи не лучше вмерти, як пірнути в бруд і погань?
Лучше вмерти…
Неустанно звенить менї в ушах початок так званої Mondscheinsonate Бетовена, неустанно звенить. У тої сонати цїлком така сама при-
