любности, учив правди, був би все більше зробив як так!“
„Мабуть не міг, вуєчку!“ сказала я тихо…
„Бо фантаст! Бо напоїв ся иньшими ідеями!“
„Вуйку, єго погляди проте все не суть, о скілько я їх пізнала, як ви нераз казали: хоробливі.“
„Не хоробливі! То не доказує ще нїчого. Але замісць того я спитаю тебе, що поможе думанє і старанє одиниць, коли загал не приймає того? Нехай чоловік буде умний і розсудливий, кілько хоче, але коли він сеї своєї фільозофії не вміє приноровити до житя, то ся фільозофія не праведна. Она навіть шкідлива, мутить талановиті уми і викликує хоробливий настрій. Ти також так як і він перенята тим духом „будуччини“: бажаєте чогось, а самі не знаєте чого. Горе тому, хто більше жадає, нїж сам в силї дати; хто будить голод, а не заспокоює єго. Що задумує такий Орядин або єму подібні? Яка в них провідна думка? Хотять долю народа полїпшити, усунути хиби суспільности? Горстка одна? ха-ха-ха! Бачиш, на чім зачіпив ся він один, заким зайшов він до мети? Яка сила єго характеру і яка в него мораль? Такі они всї, тоті модні фільозофи і реформатори, що не хотять узнавати долї і недолї — і то, що всї однаково не можуть жити і не будуть жити! Така моя думка, а менї здає ся, що й думка більшости.“
„Я думаю инакше, вуйку! Менї здає ся, що обовязок кождого чоловіка є, противити ся тому, що показало ся неправим і погубним, а за те принимати то, що подає здібний ум. Допровадити тоту упряму „більшість“ до пізнаня правди і обовязків. Лиш таким чином можливий всякий
