Мене обняло холодом і я сидїла недвижно. Зовсїм недвижно! Очи дивили ся кудись в далечину, руки лежали на колїнах обезсилені, а уста немов засохли… Нараз засьміяв ся вуйко якось чудно.
„Чому ти сьмієш ся, Мілєчку?“ спитала тїтка. „Що я кажу, то правда.“
„Я й не сумнїваю ся о тім, Павлинко. Я лиш собі щось пригадав“. — І звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: „Поступовець“!
Я здвигнула мовчки плечима. Все було менї байдуже, і лиш одного на сьвітї хотїла я дізнати ся, а то, як єму взагалї веде ся. Хотїла більше „сьвітла“ в тій справі мати.
„І чому ти так тихо сидиш, Наталочко? А брови, бач, як болїсно стягнула. Жалуєш?“
„Чого?“
„Жалуєш?“
„Чого мала би жалувати?“
„Чого? Ну, тепер наче й не знаєш! Адже торічної оборони, котра, правду сказавши, відбувала ся без слів, але длятого чутєм не меньше горячо. Ти незгоджувала ся нїколи з нашим судом про него; але пригадай собі, що я віщував поступовцям і социял-демократам.“
„Пригадую собі, вуйку!“
„Так видиш, я мав слушність, коли остерігав перед єго ідеями.“
„Чи ви не знаєте чогось більше про него?“ спитала я, майже не зважаючи на єго послїдні слова.
„Та що там! Я такими річами не дуже цїкавлю ся. Упав морально і на тім конець; бо віддати ся покусї якоїсь страсти, і не могти опанувати ся супроти неї, значить, вложити на се-
